четверг, 26 сентября 2013 г.

А. Хачатурян "Концерт для скрипки з оркестром" (І частина)

Ара́м Ілі́ч Хачатуря́н 


Перша частина «Концерту» для скрипки з оркестром А.Хачатуряна написана у формі сонатного Allegro:
Експозиція – Розробка (117 такт) – каденція (217 такт) – Реприза (222 такт)

Тональний план при відсутності ключових знаків, головна тема Першої частини концерту написана у d-moll, побічнаfis-moll, протягом твору зустрічається багато відхилень та модуляцій.
Розмір – 4/4, 3/4 (в каденції зустрічається 5/4). 
При диригуванні застосовується відповідно чотиридольна та тридольна схеми тактування (каденція, де зустрічається п’ятидольний такт, не диригується).
Темп – головна партія -Allegro con fermezza (Швидко, впевнено)
ПобічнаPoco meno mosso (Трохи менш рухливо)
     Концерт (від лат. concerto — змагаюсь) — твір, в основі якого лежить принцип зіставлення звучання окремих груп виконавців, або виконавського колективу і соліста. У сучасному вигляді, виконуваний солістом (рідше 2-3 солістами) та симфонічним оркестром (рідше — камерним), жанр концерту склався до кінця XVIII століття.
     Принцип концертування як діалогу солістів в инструментальній музиці визначився в тріо-сонаті й поширився на інші інструментальні склади (concerti da chiesa, concerti da camera). У А. Страделлі уперше явно намітилося розходження між групою, що концертує (concertino) і всім складом (concerto grosso); у подальшому назва «concerto grosso» поширилося на весь твір.
     3-частинну структуру концертів (співвідношення частин: швидко — повільно — швидко) встановив А. Вівальді, які стали орієнтиром для робіт Й. С. Баха і Г. Ф. Генделя, що визначили розвиток фортепіанного концерту. Гендель створив також органний концерт. У розвитку докласичного концерту значну роль зіграли твори синів Й. С. Баха, композиторів мангеймської школи.
     Класична структура концерту остаточно затвердилася у творчості композиторів віденської класичної школи (Й. Гайдна, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена). Концертний цикл 2-ї половини 18- початку 19 ст., як правило, включав 3 частини (без менуету або скерцо, типових для сонатно-симфонічного циклу). Для 1-ї частини концерту, як правило сонатного allegro, характерна подвійна експозиція (оркестра і соліста). Частини концерту мають каденції соліста.
     В 19 столітті з'явилися одночастинні (Ф. Ліст) і 4-частинні (Й. Брамс) концерти. В процесі еволюції концерту, найістотнішою була його взаємодія із симфонією, у результаті якої виник тип концертної симфонії. У 20 столітті до жанру концертів зверталися найвідоміші композитори — М. Равель,         Б. Барток, І. Ф. Стравінський, С. Прокоф'єв, Д. Шостакович, А. Шенберґ,
А. Берг, А. Веберн, В. Лютославський із українських композиторів —
Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, І. Карабиць, М. Скорик.
Отримав також поширення жанр «концерт для оркестру»  (Б. Барток,
В. Лютославський, І. Карабиць).

Експозиція
Головна партія  складається із декількох епізодів: епізод А -
рішучий, насичений девятитактовий оркестровий вступ. Його виконують струнна, кобзова групи, сопілка, кларнет, 1-2 баян, цимбали та литаври нюансом  f. Амплітуда жестів повинна бути досить великою, а самі жести вагомими, із підкресленням першої та третьої диригентських долей.
Епізод В (10 такт) – вступає соліст, але його партія складається із ритмо-інтонаційної фігурації на яку накладається дуже ніжне та наспівне соло 1-2 баянів в октаву нюансом p на фоні широких розкладених акордів бандур та напружених, тривожних акордів pizz. струнної групи.
  Епізод С (16 такт) – із затакту з’являється головна тема цієї партії у виконі скрипки-соло. Він надзвичайно виразний та колоритний, пронизаний неповторним вірменським мелосом. Акомпонує солісту струнна група, супровід виписаний переважно довгими тривалостями із плавним голосоведенням. Диригенту залишається лише ненавязливими жестами контролювати акомпонуючу групу (кобзова група, віолончелі та контрабаси).
     Із 24 відбувається розвиток тематичного матеріалу – епізод D. Він спочатку подається у вигляді перекличок, побудованих за принципом «запитання-відповідь»: у 24 такті звучить тверде оркестрове «запитання» (побудоване на інтонаціях соліста із епізоду В), 25-26 такт – соліст відповідає оркестру двома висхідними пасажами (наступна фраза побудована так само). Тут від диригента вимагається швидко переключатись із f  на  p. Із 30-го такту цей рух переривають тверді синкоповані оркестрові акорди нюансом f.
         Із 39 такту звучить друге проведення головної теми (епізод В1), правда дещо видозмінене: соло тепер виконують 1 баян та кларнет, у партії  2 баяна, кобз-альтів, кобз-тенорів та цимбалів з’явився безперервний рух восьмими тривалостями, що додає цій побудові напруження. Із 45 такту (із затакту) вдруге звучить головна тема (епізод С1). До акомпонуючої групи приєднались 1-2 баяни, кобзова група та цимбали. Диригент повинен уважно слідкувати за динамічним балансом між оркестром і солістом, щоб не заглушалась тема. Епізод D1 (53 такт) – як і в першому проведенні, тут відбувається розвиток тематичного матеріалу за тим самим принципом (запитання-відповідь) знову-таки зі значним фактурним ущільненням.
Епізод Е (61 такт) має вигляд стрімкого низхідного пасажу, який починають 1-2 скрипки, цимбали, кларнет та 2 баян нюансом  ff  у третій октаві.  В 63 такті до них приєднується альт, в 64-му – віолончель а в 65-му – кобзи-прими. Диригент повинен виразним жестом заздалегідь готувати до вступу кожну нову групу і виразним ауфтактом показувати її вступ. Епізод F (67-70 такти) - стрімкі пасажі змінюються четвертними тривалостями, емоційне напруження послаблюється, інтонації стають нестійкими, що готує появу Побічної партії. Змінюється і характер жестів, при збереженні великої амплітуди, вони повинні стати більш мякими, із опорою на третю долю. Диригент повинен добре розрахувати заповільнення в 70 такті і поєднати це із diminuendo та настроїти оркестр на новий темп (Poco meno mosso).

Побічна партія (71 такт) відокремлена від головної зміною темпу (Poco meno mosso) та тональності (fis-moll). Вона в усьому протистоїть  Головній - в гармонії, тематизмі, загальному характері, хоча гармонічно її початок не відділений чітко від Епізоду F. Побічну партію також можна умовно розділити на чотири епізоди.
Епізод А (71-74 такти) починається ритмічною синкопованою пульсацією pizz. у віолончелей та кобз-тенорів на фоні гармонічних педалей 1-2 баянів та кобз-альтів. Ніби із глибини цього нашарування звуків виринає несміливе, інтонаційно нестійке соло кларнета та кобз-прим нюансом p. Диригенту дуже важливо максимально точно передати характер цього фрагменту – dolce (ніжно)
Епізод В (75-96 такти)  – у соліста із затакту зявляється головна тема цього розділу. Вона прониклива, ніжна, інтонаційно складна, наповнена жіночими образами. Перед слухачем ніби виникає постать східної красуні. Особливої виразності вона набуває завдяки мелізмам, звучить на фоні дуже прозорого акомпонемента. Характер цієї теми може підштовхувати соліста до невеликих агогічних коливань. Задача диригента – надати виконавцю необхідну свободу для самовираження, але слідкувати щоб ці коливання не руйнували метричну цілісність побудови.
     Невелике інтонаційне напруження вносить Епізод С (97-101 такт). У 101 такті заповільнення може спричинити невеликі незручності тільки тим, що воно відбувається на синкопованому ритмі. Тому є сенс застосувати прийом дроблення на четвертій долі цього такту.
 Епізод D (102-116 такти) – зберігає ліричний характер головної теми. Фактура стає дуже прозорою, солісту акомпонує лише кобзова група та 1-2 баяни а до кінця епізоду соліст взагалі залишається сам. Задача диригента в цьому епізоді – добре контролювати динаміку акомпонуючої групи, виразним жестом поставити загальний акорд в 106 такті, зробити на ньому виразне diminuendo і непомітним жестом зняти звучання оркестра коли звук досягне нюансу pp в 109 такті на першу долю.

Розробка (117 такт) – умовно можна розділити на три розділи. Перший розділ (117-134 такти) – так званий вступний розділ, динамічно і фактурно дуже насичений, із твердою привязкою до тональності, побудований на розвитку Головної партії. Диригент повинен активним ауфтактом налаштувати оркестрантів на потрібний характер виконання, твердими жестами провести тему, що зявилась в 117 такті у кобзової групи, цимбалів та 2 баяна на фоні пружного остинатного ритму струнних, 1 баяна та кларнета.  
Другий розділ (135-187 такти) – безпосередньо розробка, інтонаційно нестійкий, фактурно значно прозоріший ніж перший розділ і не такий насичений динамічно, матеріал постійно перебуває у трансформації, містить в собі багато модуляцій у різні тональності. Диригент повинен дуже уважно слідкувати за вступами оркестрових груп та інструментів, готувати їх ауфтактами. Починаючи із 163 такту відбувається поступове (з кожним новим тактом) ущільнення фактури. Цей момент обовязково має бути  відображений у поступовому наростанні амплітуди жестів та їх гостроти. Третій розділ (188-216 такти) - побудований на розвитку Побічної партії, готує повернення основної тональності в Репризі. Тематичний матеріал подається у повільнішому темпі (Meno mosso), його виконують віолончелі, цимбали та 1 баян. І тільки із  210 такту тема переходить до кобзової групи та 2 баяна. Диригентські жести повинні стати плавними і м’якими, відповідно до характеру виконання музики цього розділу – cantabile (наспівно, співуче).
Завершується Розробка розгорнутою та надзвичайно віртуозною каденцією соліста (217-222 такти) що є смисловою кульмінацією всієї І частини концерту. Перші чотири такти каденції соліст виконує в ансамблі із кларнетом. Не зважаючи на те, що загальний характер виконання є ad libitum (довільно) диригент повинен чітко контролювати вступи кларнета невеликими ауфтактами.
Реприза (223 такт).
Головна партія тут подається у скороченому вигляді. Розпочинає її епізод А, скорочений та дещо видозмінений. Далі представлені епізоди без змін: В1,С1, D1, Е, F.
Побічна партія (261 такт) видозмінена – тему виконує 1 баян нюансом  f. В партії соліста матеріал розвивається варіаційно. У 181 такті тема повертається до скрипки-соло. 287 такт – епізод С без змін, 292 такт – епізод D у скороченому та видозміненому вигляді.
Coda  (303 такт) – досить розгорнута, енергійна. Із 305 такту партія соліста ритмічно нагадує епізод В, а із 313 такту чітко прослуховується видозмінений матеріал епізоду А Головної партії. Із 312 такту відповідно до авторських позначок характеру – secco e marcato (сухо і підкреслено) диригентські жести повинні стати гострими, схема тактування повинна бути чітко окреслена. Із 340 такту амплітуда жестів повинна бути дуже широкою, в 342 такті диригент повинен виразним жестом добитись від оркестрантів максимального наростання звуку (crescendo) і твердим жестом зняти звучання оркестру в останньому такті.

С.Слонімський "Діонісійський танець" (з балету „Ікар”)


Біографія

Сергі́й Миха́йлович Слоні́мський (12 серпня 1932(19320812), Ленінград) — російський радянський композитор, музикознавець, піаніст, педагог. Син письменника М. Л. Слонімського. Закінчив Ленінградську консерваторію, в якій тепер викладає.
Автор ряду опер, симфоній, прелюдій і фуг для фортепіано, симфонічних, камерних і хорових творів, романсів, музики й пісень. Співробітничав з кінорежисером Г.Полокою («Інтервенція», «республіка ШКІД»).
Лауреат Державної премії РФ імені М. І. Глінки, премії уряду Санкт-Петербурга (1996).
Балет «Ікар» був написаний по мотивам відомго давньогрецького міфу про Ікара і його батька Дедала. Щоб врятуватись з острова Кріт від роздратованого царя Міноса, майстер Дедал зробив для себе і свого сина крила, скріплені воском, та порадив Ікару не підійматись під час польоту занадто високо. Ікар не послухався та занадто наблизився до Сонця, промені якого розтопили віск і Ікар впав у море та потонув.
Балет складається з пяти картин:
І-Мрія, ІІ-Крила, ІІ-Спокуса, IV-Самотність, V-Політ.
«Діонісійський танець» є першою частиною 2-ї картини («Крила»).
 Твір написаний в одночастинній наскрізного розвитку формі.
Тональність – g-moll, хоча запис відбувається у вільному ключі, протягом твору відбуваються модуляції у es-moll, e-moll та b-moll.
 Розмір - 7/8 є незмінним протягом всього твору, фактура твору гомофонна.
При диригуванні  застосовується тридольна схема тактування (2+2+3) та (3+2+2).
Твір виконується в темпі Allegro.
Назва твору «Діонісійський танець» тісно пов’язана з характером музики. Змальовуючи епоху античності, С.Слонімський прагнув не просто переказати відомий міф, а якомога повніше донести до слухача (глядача) дух епохи. На той час в Греції був дуже популярним культ Діоніса, бога виноробства, плодючості, натхнення та релігійного екстаза, ритуальні служіння якому супроводжувались несамовитими танцями, захоплюючою музикою і непомірним пияцтвом. Автор дуже колоритно передав характер цього дійства.
Основним стрижнем твору є пульсація рівними вісімками, що завдяки розміру 7\8 вже є дуже колоритним. На неї відбувається нанизування всього подальшого матеріалу.
Основна тема твору складається з двох елементів: перший, побудований на ритмо-мелодичній формулі  і змальовує загальний настрій свята та безтурботності (з’являється в 3 такті у сопілки, кларнета і 1-го баяна), та другий, безпосередньо сам танець, інтонаційно більш розвинений, з плавним поступеневим рухом,( з’являється в 11 такті у сопілки, кларнета, обох баянів та всієї кобзової групи). В 19 такті ця тема проходить ще раз, тільки вже у І-ІІ скрипок і альта, в скороченому вигляді і змінивши тональність (es-moll). З 27 такту, знову змінивши тональність (e-moll) звучить головна тема (у кларнета і обох баянів), але тільки її перший елемент.
В 32 такті у кларнета зявляється нова тема, яка віддалено нагадує другий елемент головної теми: схожий характер, плавний поступеневий рух, проте інтонаційно більш розвинена. В 40 такті її підхоплюють І-ІІ скрипки. Складається таке враження, що ця тема запізнюється на одну восьму від загальної пульсації. Немов від великого гурту танцюючих від’єдналась самотня жіноча фігура і танцює свій довільний танець.
 В 48 такті знову відбувається зміна тональності (b-moll) у І-ІІ скрипок і альта знову звучить перший елемент головної теми, але вже як контрапункт. Головний матеріал подається у вигляді оркестрових акордів що виконують кларнет, обидва баяни та вся кобзова група. Вони виписані широкими мазками, рівними довгими тривалостями. В цьому місці диригенту слід бути дуже уважним, адже тут змінюється кількість восьмих тривалостей на один диригентський жест (3+2+2). В 55 такті основний матеріал виконує струнна група оркестру, а кларнет, баяни та кобзова групи виконують супровід.
В 63 такті знову з’являється тема, яку ми вже спостерігали в 32 такті, та цього разу вона звучить із затримкою в одну четвертну, написана в тональності es-moll, її виконують сопілка, кларнет, баяни, вся кобзова група, І-ІІ скрипки і альт. Вона звучить динамічно насичено, переможно, а завдяки своїй складній інтонаційній побудові навіть дещо апокаліптично. Тут знову відбувається корекція диригентського жесту, він стає такй, як на початку, відповідно до формули 2+2+3.
В 78 такті розпочинається заключний розділ твору. Знову звучить головна тема в основній своїй тональності (g-moll). Перший її елемент виконують сопілка, кларнет і І-й баян на фоні драматичних акордів кобзової та струнної груп. Другий, танцювальний,  елемент виконують І-ІІ скрипки.
З 90 такту головна тема повторюється зі значним динамічним розвитком. У 101-103 тактах спостерігаються переклички між духовими, баянами та кобзовою групоз зі струнною групою. Закінчується твір ff, tutti.