Валерій
Олександрович Гаврилін (17.08 1939р.м.Вологда)
радянський
композитор, народний артист РСФСР, лауреат Державної премії ім. М. І. Глінки та
премії Всесоюзного Ленінського комсомолу. В 1964р. закінчив Ленінградську
консерваторію – як композитор (клас О.О.Євлахова) і як
музикознавець-фольклорист (керівник - Ф. А.Рубцов). В творчості Гавриліна домінує дуже важлива споконвічна,
але єдина плідна думка про неможливість існування „високого” без „низького”. В
прагненні „звеличити народний наспів до трагедії” композитор був одним з
небагатьох однодумців; в поетизації повсякденного – взагалі самотній. Його
можна віднести до типу композиторів мелодичного (точніше пісенного) мислення,
тяжіючих до об’єктивних образів
(в тому числі ліричних). Ще в студентські роки він створив ряд оркестрових,
камерно-інструментальних та вокальних творів, серед яких –жартівлива кантата „Ми говорили об искусстве” (для змішаного
хору a cappella, на власні слова, 1963р.) хоровий цикл „Памяти павших”(1963).
Центральне місце в творчості Гавриліна займають вокальні цикли – „О любви” на слова
В.Шефнера (1961), два „Німецьких зошити” на слова Г.Гейне (1963 та 1968 рр.),
„Російський зошит” на народні тексти (1965-Держ. премія РСФСР ім. М.Глінки,
1967), „Марина” на слова М.І.Цвєтаєвої (1967), „Времена года” на народні тексти
та слова С.А.Єсеніна (1969). Серед інших творів – опери „Моряк и рябина”(1968),
„Семейный альбом”(1969),
ораторії „Скоморошьи игрища”. Надійно затвердились в репертуарі піаністів –
концертуючих і юних – численні п’єси для фортепіано в дві та чотири руки. Авторитет
творчості композитора ще більше ствердився завдяки таким масштабним творам, як
балет „Анюта”(за мотивами оповідання А.Чехова „Анна на шее”) та хорова
симфонія-дійство „Перезвоны”. В музиці Гавриліна гармонійно переплелись елементи
сучасного інтонаційно-мелодичного матеріалу та архаїки. Характерний для
російської народної пісні діатонізм він збагачує різкими тональними переходами
та співставленнями.
Його творам притаманна романтична іронія та
прихована за нею пристрасна туга за ідеалом. Герої – типові романтики. Їх
поетичним „духовним злетам” протиставляється оточуюча проза буденності. Цей
романтичний конфлікт виправдовує себе лише за однієї обов’язкової умови: коли
збережена величність, „ідеальність” позитивних образів. В цьому і полягає
секрет успіху композитора.
Романс (ісп.- romance) – це вокальний
твір поетичного змісту з інструментальним супроводом (частіше всього
фортепіанним); назва інструментальної п’єси наспівного, мелодійного характеру.
Тексти романсів різноманітні – лірика, розповідь, сатира. Термін „романс” виник
в Іспанії і спочатку означав світську пісню іспанською („романською”) мовою, а
не латиною, прийнятою в церковних солоспівах. Набувши розповсюдження в інших
країнах, термін „романс” став означати, з одного боку, поетичний жанр: особливо
наспівний ліричний вірш (а також вірш, створений для музики), з другого – жанр
вокальної музики. У Франції термін „романс” застосовувався поряд з терміном chanson в 18 і
поч.19ст., потім його замінило слово melodie, введене
Г.Берліозом як жанрове визначення вокального твору із супроводом. В Росії назву
„романс” спочатку носили вокальні твори, написані на французький текст (хоча б
і російським композитором). Романс з текстом на російській мові називали
„російськими піснями”.
В
романсі мелодія більш деталізовано, ніж в пісні, пов’язана з віршем, віддзеркалюючи
не тільки його загальний характер, тип строфи, поетичний розмір, але й окремі
поетичні образи, їх розвиток і зміну, ритмічний та інтонаційний малюнок окремих
фраз. Інструментальний супровід має важливе виразне значення і є рівноправним
учасником ансамблю. Романс поділяють на окремі жанрові різновиди: балади,
елегії, баркароли, романси в танцювальних ритмах. Великого розвитку романс
набув у 19-20 ст. (Бетховен, Шуберт, Шуман, Ліст, Глінка, Чайковський, Рахманінов,
Шостакович, Свиридов).
Будова
романсу В.Гавриліна „Я очи знал” куплетна
(короткий вступ та чотири куплети), фактура гомофонно-гармонічна, загальна
тональність C-dur є незмінною
протягом всього твору, розмір 4\4.
При диригуванні використовується чотиридольна схема тактування.
П’єса
починається в спокійному наспівному темпі (Andante) коротким двотактовим вступом нюансом Р, який побудований на розкладених
акордах у альта, цимбалів та бандур(арпеджіато), що імітує звучання арфи і
настроює слухача на потрібний настрій.
Тема
з’являється із
затакту до третього такту у перших кобз та звучить нюансом mp на фоні
розкладених акордів. Вона світла та прониклива, змальовує спогади про ніжні
любовні переживання. Диригент виразним
ауфтактом повинен показати її початок, і уважно стежити за звуковим балансом
між солюючою та акомпонуючими групами. Це своєрідна презентація першого образу
твору. Виразності темі надають гармонійне поєднання поступеневого руху та
стрибків на великі інтервали, розвинене динамічне дихання (cresc. та dim. в межах фрази).
Друга фраза теми (сьомий такт із затакту) більш схвильована. Її підхоплюють 1-2
скрипки нюансом mp, до яких додає свій контрапункт баян 1.
В
другому куплеті (затакт до Ц.2)
відбулась зміна образу з жіночого, прозорого, проникливого, на чоловічий,
вагомий, більш насичений. Тема звучить нюансом mp в низькому регістрі у кларнета, альта та
віолончелі. В супроводі, розкладені акорди замінила ритмічна пульсація восьмими у групи оркестрових кобз, за рахунок
чого відбувається розвиток музичного матеріалу, контрапункт у баянів та скрипок
вдало підкреслює його наспівний характер. Репліки бандур у високому регістрі
створюють ефект присутності першого образу.
Третій
куплет (затакт до Ц.3) звучить
нюансом Р, і побудований у вигляді
переклички кларнета з першими кобзами та дзвіночками. Це надає темі грайливого
та безтурботного характеру, і сприймається як діалог відомих нам образів.
Завдання диригента – керуючи темою, приділити достатньо уваги супроводу. Пульсація
супроводу стає синкопованою.
Четвертий
куплет (затакт до Ц.4) – це смислова
кульмінація всього твору. Тут відбувається злиття обох образів. Найвища точка
емоційного накалу приходиться на 37-38
такти. Це підкреслено
також динамічно, бо протягом всього твору лише в цих двох тактах оркестр
звучить нюансом f. Тема у 1-2 скрипок та сопілки на фоні тріольного
супроводу кобзової групи звучить широко та насичено. Це обов’язково повинно знайти
відображення в диригентському жесті: він має бути глибоким, активним, з
виразними ауфтактами.
В
якості закінчення твору використана остання фраза теми нюансом Р, яка виглядає як відлуння давно
пережитих почуттів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий